Якщо ти дивився “Дзвінок”, чи “Піратів Карибського моря”, чи можливо ти ще той кіно-ласунчик і бачив оскароносний “Ранго” — то вже точно стикався із авторським почерком Грегора Вербінського, який уміє створити напружену атмосферу, виразити це візуально, який вміє знаходити історію місця і гратись із сприйняттям глядача, вводячи його у ступор. У Грегора був не найліпший період: його останні роботи не зазнали комерційного успіху, і злі чутки поповзли кінематографічною тусовкою, мовляв Грегор вже не створить чогось достойного. Невже тепер тільки “пан, або пропав”? Кидаємо помідорами, чи плескаймо по плечу за достойну роботу?

Але давайте почнемо з хорошого: цей фільм дивовижно красивий. Мабуть, і сам Грегор визнає, що це найкрасивіша з точки зору візуального образу картина, а також ця картина цілком претендує на якесь місце у топі “красивих жахастиків”. Але звісно, напевне будь-що буде красивим, якщо знімати це у замку Гогенцоллернів! У моменти, коли ти таки знуджуєшся від довгого сюжету, фантастична краса навколо розбавляє загальне враження, і ти насолоджуєшся природою Швабських Альп.

Як ми вже говорили, Грегор Вербінський перебував у певній творчій “чорній дірі”, і робота з проектами у нього не пішла. Його “Самотній рейнджер” провалився, і займався кіноадаптацією BioShock, яка через труднощі виробництва не була доведена до кінця. Тому йому слід було ще знайти кошти на новий фільм, аби продовжувати займатись тим, що він справді любить. На допомогу Грегору прийшла New Regency, яка має чуття на проекти, які починаються з малого бюджету, але приносять колосальні прибутки і кінонагороди. Вона і запропонувала Грегору 40 мільйонів $ (а це дуже мало для фільму, порівняйте навіть із бюджетом “Красуні і чудовиська”, який складав 160 мільйонів $). Незважаючи на малий бюджет, вся команда почувала себе достатньо впевнено, адже великі бюджети не зобов’язують відповідати великій кількості чужих стандартів, а отже для того, аби творити, у тебе є ширший простір і більше кисню.

Почувши про те, що для екранізації сюжету за мотивами повісті Томаса Манна “Чарівна гора”, Вербінські шукає місце для зйомки, Німеччина не забарилася і запропонувала закинутий санаторій поблизу міста Беліц, що неподалік Потсдаму. Всі ці ідеальні геометричні лінії, симетрія кадру, індустріальний дизайн ще початку ХХ століття і фантастичні пейзажі — і Грегор сплеснув руками і одразу ж погодився на те, щоб його нове дітище народилося у цьому місці. У інтерв’ю він розповідає, що він вже зустрічав цю клініку у книгах про згасання людського “я”, і отримавши можливість там знімати, він вирішив не гаяти часу.

“Перевтілення Вербінського”: для того, аби зрозуміти, наскільки ж Грегор старався зробити кіно не просто вражаючим, а справді найкращим — подивіться на реальні фотографії цього місця і здивуйтеся. Особливо зверніть увагу на на розсип радянських пам’ятників (у 45-му Беліц було взято Червоною армією, і солдати не щадили своїми чоботями красивого комплексу), багатство кріпі-артефактів та графіті. Все це створило непогане тло для того, аби стати живучою страшилкою. Комплекс Беліц-Хайльштеттен існує у реальності і він був неодноразово пов’язаний із убивствами. Більше фото можна нагуглити, або подивитись за цим лінком, за що неймовірно дякуємо автору nemchinov. 

Не злічити кількості символів, які пов’язані між собою у фільмі. Ключовий елемент жахастика — вугрі, які повзають і роз’їдають усе, що наповнене теплою кров’ю, і круглі лінії, вигини, змії присутні повсюду у обстановці замку і санаторію. Зумисне для фільму це місце реставрували, обновили фарбу і додали на стіни навіть 3D елементи, щоб при проходженні камери у глядача створювалась ілюзія, що стіни рухаються, і ці елементи живі. Довгі коридори, монотонна кольорова гамма, у фільмі їй лише трішки додали насиченості, бо весь фільм витриманий у зелено-жовто-синьому — і ось, готовий альпійський курорт, який милує око і спочатку не обіцяє тобі жменю вугрів у туалетному бачку.На це пішла значна частина бюджету, і враховуючи, що Німеччина інвестувала у фільм, аби привернути увагу туристів, то їй вдалося вбити двох зайців: отримати промо-продукт Беліц-Хайльштеттен, замку Гогенцоллернів і Альп, та й відрестраврувати один із проблемних об’єктів. Він вже неодноразово був джерелом натхнення для багатьох художників і перевтілення, які відбулись із цим комплексом для зйомок фільму — це найбільше диво і найвагоміша причина стати і аплодувати знімальній команді. Вони, попри те, що не створили фільм, який займе Оскар, чи отримає BAFTA, зробили важливий соціальний внесок у туризм для “мистецьких” сталкерів.

Утім, місце добіса лякаюче: адже останні 20 років воно просто повільно руйнується, тому що через приватизаційні проблеми воно не може бути передане власнику, колись це був відомий санаторій для лікування хворих престижної страхової компанії , і після битві на Соммі кажуть, що саме сюди привезли лікуватись Адольфа Гітлера!

У фільмі окрім пронизуючого тебе напруження ти помічаєш ледь помітну схожість із нацистськими експериментами, і усе у фільмі побудоване так, що ти перестаєш дивуватися і починаєш сприймати це як правду. Пацієнт тепер не пацієнт, а полонений у власному ж понятті здоров’я. А лікарі тепер слідкують, аби твій режим катувань не був порушений. Якщо чесно, то це найдивніша реклама альпійських санаторіїв, яку я коли-небудь бачила, але зрештою, це діє ефективніше, ніж реклама із фантастичними краєвидами і вічно усміхненими мертвими посмішками людьми.

Не слід бути дуже прискіпливими до “Ліків від щастя” і оцінювати його за касовими зборами, бо все ж таки, це не діснеївська казка, на яку прийдуть всі, починаючи з 6 до 96. Це трилер-хорор, який має на меті розворушити глядача, змусити його думати мізками і до всирачки лякатися, щойно побачиш на стіні чиюсь дивну тінь. Але є деякі об’єктивні речі, за якими цей фільм все одно не витримує критики.

Не слід було так затягувати сюжет. Цього разу Грегор не пише сценарій, але це погано: з такою детальною роботою над деталями, сюжет має великі діри, з якими не справитись, навіть якщо ти дуже лагідно налаштований до оцінки цього фільму і хочеш сприйняти тільки найкраще.

Грегор Вербінські каже, що йому цікавіше дивитись жахастики, у котрих через напруження глядач доходить до нервового колапсу і істерики, але стійте, здається сам Грегор відзняв у “Дзвінкові” чимало скрімерів. Виходить, Грегор “дорослішає”, і філософськи помічає, що глядачеві набагато бридкіше дивитись на щось слизьке, не витримувати паузу, затягувати дії, аби глядач не витримав очікувати і справді злякався, але мабуть аудиторія менш витривала, а тому час для таких сюжетних пауз можна було б серйозно скоротити. Десь з другої половини фільму ти вже знаєш, чого чекати у кінці, але все одно фільм сповнений моментів, які пронизані готичністю і страхом, які не дють тобі сильно занудитись. Важко розповідати про цей фільм, адже кожне нове тлумачення його символів лише спойлерить все продовження, і це не є добрим для фільму.

У сюжеті фільму немає чогось кардинально нового і тому “Ліки від щастя” виглядають як суміш “Острову проклятих”, “Доріана Грея” та документалки про нацистські експерименти. Не вистачає тільки логотипу Анненербе на книгах у сховку доктора Фольмера, і команду, яка збирається у білих плащах і дивних капелюхах ку-клукс-клану слід відправити на пошуки Грааля. Як же багато тут намішано всього, і важко розібратися, де є чиста лінія (оп, і знову спойлер для генетиків) сюжету, яка властива тільки цьому місцю, і де є символьні впливи обстановки.

Можливо, фільм програє через те, що саму алхімію (адже про реальність еліксиру з людей, який продовжує тобі життя, не йдеться) ніяк не пояснено. Те, що люди, які страждають, виділяють дивну речовину, яку потім всім капають на язик, аби залишатись в живих, ніяк не обіграно і ти, вихований у кращих традиціях “чомучок”, мусиш сприйняти такий факт на віру. Усе ж, від готики і фентезі у цьому фільмі лише кілька атрибутів, а тому такі речі слід пояснювати для глядача, аби він був більш впевнений у тому, що розуміє те, що відбувається на екрані.

Це помітно, що вся команда фільму намагалась створити ефект замкненого простору, що всі дії відбуваються у одній локації, але ти абсолютно не зважаєш на це, тобі цікаво дивитись на цей клубок змій, який ворушиться у коробці, які от-от нападуть на тебе, але коли сюжет

Тільки лінивий не помітить схожість між головним героєм Локхартом (Дейн Дехан) і Леонардо Дікапріо, не згадає, що головна акторка фільму Мія Гот (яка до речі є дружиною Шаї Ла Бафа), як і перший поганець Голівуду Джейсон Айзекс, грає дуже драматично, і сюжетні перепетії змушують волосся стати дибки, але ти не віриш цьому на всі сто.

Грегор Вербінський дуже старався зробити щось достойне поваги, але попри все, сюжетні діри нашкодили цьому фільмові, який мав всі шанси стати чимось більшим.

Грегор перемудрував, і настільки зосередившись на візуальній картинці, недогледів, що затягнений сюжет слід було б затягувати не так сильно, можна було б краще пояснити деталі, які вже є у фільмові. Він підійшов до свого ремесла мистецьки, відновивши історію місця, відштовхуючись від реальних фактів, і любовно, як Мікеланджело, створював цю міріаду експериментів над самим собою, і ти сам починаєш відчувати себе хворим. Ти запитуєш себе, чи готовий ти змінити цінності з матеріальних на якісь інші, і що претендувало би на місце грошей у твоїй картині світосприйняття, і все зводиться до того, що тобою користується той, хто сильніший за тебе, і це справді жихливо: у духовних пошуках опинитись там, де тобою користуються як одноразовим стаканчиком. Але усе ж від відчуття, що ти вже відчуваєш кінцівку, не позбутися, і тому фільм хоч і так хочеться відрізнити, не стає чимось надто вражаючим.